Зараз, на Майдані вшановують пам'ять героїв, загиблих в АТО.
Люди ідуть з квітами і сльозами на очах.
Прийшло багато воїнів, які отримали поранення.
Стояти осторонь просто неможливо. Серце кров'ю обливається.
Люди плачуть, голови схиляють...
Підійшла до одного з поранених - Ігор Гордійчук, той самий Герой України, генерал-майор ЗСУ, офіцер Головного командного центру Генерального штабу України, начальник Киівського військового ліцею імені Івана Богуна. Саме йому президент вручав погони на 25 річниці Незалежності. Поспілкувалися. "Я прийшов вшанувати пам'ять хлопців, що загинули в Авдіівці, серед них був мій випускник", - крізь сльози промовив Ігор. Боже, що ж це коїться. Болить душа від цього.
Перед подіями в Авдіівці мала можливість відвідати наших бійців у зоні АТО. Спочатку думала не буду писати та тепер напишу - і не про те, в яких умовах служать герої, і не про перевірки, які хлопцям виписують догани, що в їх бліндажах морква неправильно складена, а вони щойно повернулись з передової і тілом своїм захищали Батьківщину...
Напишу про побачене, почуте, відчуте... Перебуваючи "там", відчуваєш, що ти живеш. Гроші, соціальний статус, красивий одяг, матеріальні цінності, зовнішній вигляд абсолютно не мають значення - тільки твоя душа і вчинки. Один мій знайомий офіцер сказав: "тут по-особливому відчутна Божа присутність. Таке враження, що їі навіть можна потрогати руками". І це правда. По собі відчула, що абсолютно немає страху, хоча поруч чути постріли, що ти відчуваєш себе щасливим через якісь банальні дрібниці, які ми в "звичайному" житті навіть не помічаємо.. Відбувається переоцінка цінностей.
Люди ніби "оголюються", стають чисті і прозорі, мов янголи (хоча в деякій мірі солдати і є нашими янголами-охоронцями).
А ще, на фоні бойових дій якось по-особливому відчувається життя: якщо смієшся чи плачеш, то від щирого серця і від банального приводу... Можна багато описувати, що я пережила "там" , та одне я скажу - їм потрібна наша допомога, хоча б молитвою.
МОЛІМОСЯ ЗА НАШИХ ГЕРОЇВ! МОЛІМОСЯ ЗА УКРАЇНУ!
Яна Собко